Григорій Григорович Артинов народився в 1860 році в Ніжині, Чернігівської області, але з 1899 року оселився в мальовничому центрі України — Вінниці. З 1900 року обіймав посаду головного архітектора міста й по останній день свого життя змінював його, наповнюючи архітектурними витворами мистецтва. Більшість споруд за проєктами Артинова сьогодні прикрашають головні вулиці міста і збирають біля себе туристів з усього світу. Він працював над понад 40 муніципальними проєктами, серед яких є житлові "прибуткові" будинки, приватні маєтки та громадські будівлі.
На честь митця названа одна з вулиць у центрі міста — вулиця Архітектора Артинова. На території Європейської площі встановили скульптуру-пам’ятник Григорію Артинову. Пам`ятник виконаний із бронзи у вигляді лавки з найвідомішими роботами, на якій сидить сам архітектор і задивляється на частково створене ним місто.
Готель “Савой”
Будівництво розпочалося в 1912 році. Готель будували в модерністському стилі з елементами необароко, це була шестиповерхова будівля, перша в місті. Навколо неї вперше вклали асфальт для тротуарів біля головного входу, де були встановлені мармурові леви. Крім того, перші місцеві нововведення, як-от електричний ліфт, центральне водопостачання та каналізація, подача гарячої води та електроосвітлення з’явилися саме у готелі “Савой”. Фасад був пофарбований у колір слонової кістки, прикрашений колонами, ажурними балконами й високою вежею. Вже в 1914 в готелі відкрили ресторан, пізніше з’явилися перукарня, кондитерська, квіткова крамниця. А на мансардному поверсі облаштували зимовий сад.
Готель функціонував за призначенням до 1916 року, після чого неодноразово ставав центром зібрань політичної верхівки, радянським гуртожитком та місцем злочинів німецьких окупантів під час Другої світової війни. З 1935 року готель відновив свою діяльність під назвою “Україна”. У 80-х роках будівлю перефарбували в блакитний відтінок, який зберігся в пам'яті та на фотографіях вінничан. Стару назву ”Савой” повернули в 1994 році, до 2010 року готель продовжував приймати відвідувачів, хоча вже й не вирізнявся багатством та розкішшю.
Водонапірна вежа
Це візитівка Вінниці. Площа навколо вежі Артинова постійно заповнена містянами та туристами як на свята, так і в будні дні. Була збудована у 1912 році. Восьмикутна вежа має 7 ярусів, які закінчуються башточкою. Перший поверх складається з грубо обтесаного каменю, який створює ефект постаменту, наступні п‘ять ярусів із червоної цегли. Загальна висота споруди становить 28 метрів. Основною функцією було постачання води через водогін протяжністю 1,3 кілометри в різні райони Вінниці, яке здійснювалося до 20-х років минулого століття. Крім того, верхній ярус був обладнаний під спостережний пункт для місцевих пожежників.
У роки Другої світової вежа виконувала функцію оглядового майданчика окупаційних спостерігачів. А в післявоєнну відбудову вежу переобладнали під багатоквартирний будинок для робітників колишнього водоканалу.
У 1970-х роках радянські активісти забажали знести вежу, оскільки вона не вписувалася в соціалістичну стилістику міста. Однак місцева інтелігенція відстояла вінницьку вежу.
З 1980-х років почалася реконструкція вежі і її було передано як архітектурний об’єкт у володіння Обласного краєзнавчого музею. Після закінчення робіт вежа набула свого первісного вигляду, за винятком розташування годинника, який змістили на один ярус нижче.
У 1993 році у приміщенні відкрили Музей пам’яті воїнів, загиблих під час Афганської війни, де зберігаються листи, речі, фотографії, частини мундирування бійців.
Жіноча гімназія
Перша жіноча гімназія у всьому Подільському регіоні, її проєктування було довірено Григорію Артинову. Будівництво завершили в 1901 році. Спочатку будівля мала лише 2 поверхи. На першому поверсі розташовувалися молодші класи, кабінет малювання, кабінет начальника та їдальня. На другому поверсі — навчальні класи, актовий зал, кабінет музики, вчительська та кімната головної наглядачки.
Будівля була виконана в стилі класичного модерну. Фасад другого поверху прикрашала велика центральна скляна арка.
Навчання в жіночій гімназії було дорогим, тому туди віддавали дівчат тільки із заможних сімей. Але в стінах гімназії існували жорсткі вимоги щодо навчання та зовнішнього вигляду. Так висоту комірця та довжину сукні вимірювали лінійкою, ранець носили тільки на плечах, а покидати територію гімназії можна було лише з дозволу старшої наглядачки. За недотримання правил учениць очікувала догана або навіть відрахування з гімназії.
У 1930-х роках у гімназії було зведено третій поверх, через що фасад змінив зовнішній вигляд, втративши велике панорамне вікно.
Під час німецької окупації міста в будівлі розташовувалися казарми, штаб поліції, станція швидкої допомоги. А при відступі окупанти підірвали гімназію, внаслідок чого вона потребувала реконструкції. У 1961-1963 роках школу відновили за проєктом Антонія Крейчі: відбудували класи, їдальню, спортзал, фасад прикрасили скульптурами.
Сьогодні будівля функціонує як вінницька міська школа №2.
Музично-драматичний театр
У 1910 році за проєктом Григорія Артинова Вінниця отримала ще одну архітектурну перлину. Будівництво тривало близько 11 місяців. Фасад мав симетрично розміщені деталі, характерні для неоренесансу й доповнений напівколонами, що додавали будівлі монументальності. У приміщенні була проведена електрика, опалення, встановлені розкішні декорації та світлові ефекти. Театр мав фоє, два буфети, вестибюль, контору, касу, костюмерні, 10 окремих гримерних для акторів та велику залу, яка вміщувала до тисячі відвідувачів.
Періодично приміщення театру перетворювалося на кабаре або бальну залу.
З початком Другої світової війни театр не припиняв свою діяльність і продовжував ставити на сцені твори української та світової класики. У 1944 році театр постраждав від великої пожежі під час відступу німецьких окупантів і потребував серйозної реставрації, яку проводили з 1946 по 1948 роки за проєктом архітектора Дмитра Чорновола. Відтоді театр набув сучасного вигляду. Оригінальною залишилася лише двоповерхова частина бокового ходу, в іншому театр втратив артиновські риси, що були закладені спочатку. Наразі фасад театру має риси давньоримської архітектури: довгий фронтон на верхівці восьми високих колон, які своєю чергою спираються на сходи.
Обласна наукова бібліотека
Будівництво бібліотеки розпочалось у травні 1904 року. За зразок для свого проєкту Григорій Артинов використовував американські бібліотеки. У результаті була побудована одноповерхова споруда. У приміщенні розташовувалися дві читальні, сховище для книг та помешкання працівників бібліотеки. Фасад був оздоблений великим годинником, першим у місті. Поки тривало будівництво, міська Дума замовляла літературу у видавництвах. На момент відкриття у 1907 році бібліотека налічувала 6423 видань.
З 1923 році було відкрито відділ дитячої літератури.
У 1936 році відбулася перебудова книгозбірні, і, на жаль, будівля втратила почерк Артинова, але покращились умови роботи фахівців і обслуговування читачів. На той час бібліотеку утримували 57 працівників, які приймали близько 16 тисячі жителів міста, книжковий фонд складався з понад 400 тисяч видань.
Значних руйнувань бібліотека ім. Тімірязєва зазнала під час німецької окупації. Відбудова тривала до 1955 року.
Свято-Воскресенська церква.
Храм був збудований у 1910 році на території православного цвинтаря. Проєкт церкви увібрав найкращі риси візантійського та давньоруського архітектурних стилів. Одноярусна будівля складалась із центральної частини, вівтаря та притвору, над яким возвели цегляну дзвіницю, що із часом була втрачена.
У радянський період храм став одним із небагатьох, які продовжували свою діяльність. Найімовірніше, цьому сприяло його непомітне розташування: будівлю з боку вулиці загороджували надгобки і склепи кладовища.
У 1980-х роках на церкву чекала реставрація: відновили покрівлю, повернули іконостасу первозданний вигляд, замінили кіоти. Водночас у храмі провели централізоване опалення та запросили вінницьких художників Назаренків нанести розписи всередині будівлі.
З 2000 року продовжили відновлення храму, але вже ззовні: збудували навіс, замінили два куполи, а на місці зрубаного клена збудували капличку з хрестильнею.
Маєток Кумбарі та кам’яні сходи
Будинок Кумбарі є один із найстаріших маєтків Вінниці, що був спланований Артиновим. Його особливістю став напівкруглий балкон на другому поверсі. Будівництво маєтку поєднало нові технології того часу, серед яких використання бетонної заливки, сталі та цегляної кладки.
Існує дві версії щодо того, хто був замовником проєкту. Перша — найпоширеніша і вказує на одеського купця Олександра Клеантовича Кумбарі, який замов маєток для своєї дружини Софії. Друга — спирається на те, що замовником став Костянтин Романович Новінськогий, а Олександр Кумбарі переїхав у цей маєток пізніше.
У радянські часи будівлю переобладнали під дитячу поліклініку, яку в 2010-х роках замінило Житлово-експлуатаційне об’єднання. Сьогодні маєток Кумбарі є архітектурною пам’яткою місцевого значення, яка дала назву однойменному мікрорайону.
У 1910 році Григорій Артинов спроєктував кам’яні сходи, які закінчувалися біля Південного Бугу. Біля підніжжя сходів можна було скористатися поромом і переправитися до острова Спорт. Після будівництва Сабарівської гідроелектростанції, острів було затоплено, як і одну із чотирьох секцій сходів.
Посилання (*17)